Жити – пити (збірник) - Забужко Оксана Стефанивна (книга жизни .TXT) 📗
– Чого ж повівся? Коли знаєш, що за птах…
– Морський птах! Баклан, блін! Розумієш, – Макс заговорив проникливим тоном. – От вірю я в людей, вірю. Підходить, каже: «Читаю тебе, чувак, читаю. Отримав ось, хочу пригостити». Де отримав, хто йому заплатить? Мені б, правда, подумати – ні, взяв і повірив. А раптом? Ну скажи, могло таке статися: раптом упали на людину гроші? І зауваж – своє він таки випив! Козоріз нещасний…
– Чому – козоріз?
– Бо прізвище таке в нього… Бачив марімана? Тільник той до тулуба вже присох, він у ньому, мабуть, і миється.
– Гадаєш, він миється?
– Мусить для підтримки іміджу. Який моряк без води? Коли вірити, справді морячок. На підводному човні, каже, служив. Ніби взагалі на атомному, човен «Стерегущий», секретна база на морі Лаптєвих. Про неї, каже, навіть не все КДБ знало.
– Думаєш, свистить?
– Нічого я не думаю. Все може бути. В усякому разі дах у нього точно поплив, а не поїхав, я у нормальних сухопутних.
Дорогою назад після всіх нинішніх пригод ми майже не говорили. Хіба товариш мій час від часу підбадьорював себе традиційним:
Ночувати Наливайко, як і слід було чекати, лишився в мене. Дотримуючись законів гостинності, я спав на підлозі. Мені снилися шоколадні цукерки у формі риб, що плавали в скляних трилітрових слоїках з написом «Советское шампанское».
На ранок незваний гість довго тримав голову під холодним струменем води, потім абияк витер волосся і кволим голосом попросив чаю.
Крім заварки, в мене вдома не виявилося дійсно нічого. До планів учорашнього дня входило таки виповзти до магазину, аби не лежати добу в одній позі, і трохи провітритися. Це був мій особистий рецепт виходу з кризи, в тому числі алкогольної. Та єдиний, хоча й доволі сумнівний щодо позитивності наслідок вчорашніх мандрів – повна відсутність апетиту.
Мій товариш Наливайко, посьорбавши чайку без цукру, заварив собі ще й після цього помітно пожвавився.
– Що там у нас на годиннику?
– Скоро десята. Ранку, – для чогось уточнив я очевидне.
– Ага… Так… – обхопивши чашку долонями, Макс напружено думав, навіть примружив очі.
Нарешті змучений вчорашніми стресами тхорячий писок засяяв. Він глянув на мене так, що я зрозумів, який саме вираз мало обличчя Ньютона, коли спочатку йому на маківку гепнулося яблуко, а потім придумався закон всесвітнього тяжіння.
– Все, старий, підемо в гості до письменника. З письменниками спілкувався колись?
Я хотів дати однозначно заперечливу відповідь те, що я писав, задовольняло рекламщиків, та навряд чи могло стати авансом літературі. Та вранішній настрій після вчорашнього несподівано спонукав до об'єктивності.
Мені чомусь здалося, що кожен в душі – письменник.
Секретарка мого нинішнього шефа, наприклад, розлучилася з першим чоловіком тільки через спроможність другого знайти гроші на видання її поетичної збірки «Клен опада». А приятель мого батька, голова колгоспу на Сумщині, написав цілу книжку «Спогади про моїх односельців». Як у першому, так і другому випадках сорокадвохрічна жінка і дядько, який постарався, аби книжка спогадів вийшла на його сімдесятирічний ювілей, на письменників у моєму розумінні схожі не були. Але раз люди спромоглися щось та написати, то, значить, письменниками вони справді є. Отже, в мене формально є знайомі письменники.
– То що? – запитав дипломатично, уникаючи прямої відповіді.
– Є один кадр. Збирайся, по дорозі розповім. Тільки додому до мене заскочимо… Хоча – ні, блін! – Наливайко радісно ляснув себе долонею по лобі, схопив свою сумку, витяг з неї пухкеньку течку, з неї видобув газету. – О! Тут я про нього згадав у статейці. Я, крім усього, ще книжкові огляди роблю. За бабло, ясно… Коротше, легенда така: йдемо віддавати йому газетку. Кудись викличемо. А взагалі краще – до нього додому, закусь якась точно знайдеться. Січеш?
Отепер я чесно похитав головою.
– Ти будеш прихильником.
– Чиїм?
– Його. Палким фанатом. Ти його вірші читав, а останню прозову книжку ніде знайти не можеш. Тому прийшов купити.
– Купити?
– Не стрьомайся, він сам подарує. Аби тільки одну, у нього власних книжок повний куток. Головне – на бухло розкрутимо. Йому завжди приємно, коли хтось каже, що книжку прочитав. Коли чесно, – Наливайко підморгнув, – таких, хто дійсно його прочитав, може, з десяток набереться. Ну, хай п'ять десятків, коли родичів рахувати. Ага, ще студенти, він же викладає на філфаці. Без знання студиками хоча б одного свого стішка, не кажучи вже про прозу, на яку не так давно перейшов, до іспитів і заліків, кажуть, не допускає.
– Прямо так, не допускає? Це законно хіба?
– Забув, де живемо, старий? Гаразд, скажемо так: у тих, хто не знайомий з творчістю викладача, неприємності можуть бути. Неофіційна політика, хе-хе. Значить, додаємо ще нехай сотню читачів… Ну його в баню! – Наливайко махнув рукою. – Головне, що в нього сьогодні вільний день, пар немає. Просто скажи: читав і ще хочеш. Далі мовчи собі. Похмелимося і підемо по справах, бо з ним балакати довго, знаєш, не в кайф. Заносить, вірші почне читати чи про літературу заведе.
Офіційно, для шефа і співробітників, я ще вважався хворим. Лишатися вдома, коли нервова система перебуває у прикордонному стані, не хотілося. Тим більше п'ятниця нині…
Письменник виявився саме таким, як я уявляв собі людей його роду занять. Тобто зовсім не схожий на письменника, як його собі уявляють люди, жодним боком не причетні до кола творчої інтелігенції.
Виглядав він зовсім не класиком з портрета в шкільному підручнику, хоча теж доволі солідно. Років під сорок, окуляри, черевце і вуса логічно доповнювали портрет інтелектуала. Прану джинсову сорочку він заправляв у спортивні штани з лампасами, але, поки ми роздягалися, витягнув її з штанів, п'ятірнею зробив на скуйовдженій голові одному йому зрозумілий порядок.
Як і прогнозував Макс, письменник запросив нас відразу проходити на кухню, де стійко зберігалися суміші кислого та горілого запахів. До цієї суміші додавалися аромати, котрі йшли від відра зі сміттям, притуленого біля плити. Господар недбало накрив відро картонкою.
– Значить, Васильовичу, оце я про тебе тут накатав, – Наливайко передав йому газету, згорнуту на потрібній сторінці. – Малувато, правда, я більше давав, редактор коротнув.
– Ага, ага, їм усім так українська культура треба, як мені оце плясать, – письменник перебіг очима невеличку заміточку, задоволено гмукнув, перечитав ще раз. – Ну, придурка цього міг би не згадувати, хоча чорт із ним. Бог йому суддя. Знаєш, що він про Толіка написав? Народився новий Антонич! По-перше, Антонич у нас один, це є раз, – він загнув товстого пальця. – По-друге, Толік є не Антонич, а є Рільке мінімум, – загнувся другий палець. – І головне: віршів Толік уже два роки як не пише! Бо за віком пора переходити на серйозну прозу. Коли пишуть – новий Антонич! Ось тобі три! – тепер письменник махав перед нашими обличчями трьома розчепіреними сосископодібними пальцями. – Так наші писаки стежать за нашою літературою, так вони її читають! Толік пообіцяв з тим цапом більше не вітатися. В тебе, Максиме, ще одна така газетка є? До Львова відішлю, там про мене відгуки збирають. Будуть книжку видавати. За європейським принципом: фото письменника і виписки з газет про його творчість. Отак. Вчимося потроху. Може, вона в Інтернеті є?
– Нема в них сайту. Знайду тобі газетку, знайду, не переживай. Паперова, сам знаєш, солідніше.
– Я завжди це казав, любі друзі! Жоден Інтернет – він бездушний! Лише паперова книжка, панове, лише паперова!
– До речі, про книжку, – Наливайко почав наступ. – Ось людина, – кивок на мене, – не може ніяк твій новий роман прочитати. Нема ніде.
